Публікації психолога (21 - 30)

Багато людей не можуть залишатись на самоті. Фізично, а головне – емоційно. Вони бояться почуття самотності, вони не уявляють, як бути у ньому, для деяких це подібно до смерті. І справді, здається, що це смерті подібно, якщо раптом на секунду уявити, що я в цьому світі - зовсім один і ніхто не піклуватиметься про мене. Для такої людини бути не одною – це бути у злитті з іншими.

Коли ми були дітьми, до нас могли по-різному ставитися важливі та авторитетні дорослі, а також сиблінги – брати, сестри, друзі та однокласники. Якщо ми потрапляли в ситуацію слабкості та вразливості, нам могли співчувати та підтримувати, а могли – критикувати, висміювати, звинувачувати чи докоряти.

Саме від цього залежить, якими ми стали у дорослому житті – сором'язливими, звиклими терпіти приниження. Або впевненими людьми, що цінують і поважають себе.

Фізичні чи інтелектуальні недоліки людини ми бачимо відразу. Якщо він, наприклад, не дуже розумний для свого віку або виглядає так собі. Ми бачимо та оцінюємо це швидко. Звісно, порівнявши із собою. Якщо у мене не дуже високий інтелект, приміром, я не подумаю, що він низький у когось.

А ось затримка психологічного розвитку помітна не одразу. Принаймні ми можемо сумніватися в цьому. У інших людей, звичайно, краще видно. А ось у себе – найчастіше, дуже складно помітити.

Інфантильний, виснажений, навантажений з усіх сил проблемами батько, що не справляється з життям, сприймає свою маленьку дитину як дорослішу за її реальний вік. Хоче, щоб малюк розумів більше, ніж може, щоб робив більше, ніж може. Чому? Щоб батькові підтримку скласти. Самотньо батькові, складно. А тут ще цей малий молоко налити у склянку нормально не може. «Адже дорослий вже!».

Особливість незрілих людей – намагатися керувати іншими людьми, зробити їх своїм продовженням. І не усвідомлювати цього. Як дитина в симбіозі та злитті з матір'ю хоче, щоб мама була його продовженням і концентрувалася тільки на ній, задовольняючи її потреби. Годувала, гуляла, розважала. І для дитини це нормально.

Але багато дорослих людей сприймають увесь світ - як материнську фігуру, від якої чекають турботи. У гештальт-терапії такий процес називається злиття (або конфлюенція): людина не здатна сама йти до усвідомлення та задоволення себе, шукати ресурси, вона постійно чекає, що хтось про неї подбає.

І це очікування часто несвідоме зовсім. Начебто ми всі розуміємо, що треба купувати їжу, самим їсти, одягатися, ходити на роботу. Але в якісь моменти, коли світ перестає відповідати нашим очікуванням – наприклад, важлива людина нас більше не любить, або у роботодавця з'явилися інші інтереси – ми думаємо «як так?». Тобто ми переконані: мені потрібні гарантії, мене повинні любити, тому що я так хочу.

Емоційна стабільність психіки у людей – рідкість у наш час. Час нелегкий, дуже швидкий і мінливий, технологічний. А ми – все ще «продукти» минулої співзалежної системи, люди, яких ніхто не вчив справлятися самим, спиратися на себе та бути справді психологічно дорослими.

Якщо ви звернули увагу на цю статтю, то тема болю та страждань у любовних стосунках вам знайома, і, можливо, зовсім не з чуток.

Наприклад, ви стикаєтеся з цим час від часу, інтуїтивно помічаєте якісь прояви у своїй поведінці і діях партнера, а можливо - ви вже багато років страждаєте від того, що любов до іншої людини пов'язана з болем - страждаєте від приниження, образи або гніву, люті або бажання помсти, контролю.

Коли говорять слово «нарцисизм», то багато хто його сприймає як щось погане, якийсь діагноз чи дисфункцію. Напевно, через те, що зараз і справді багато інформації про патологічний нарцисизм та його прояви, тому здається, що при гарному результаті, нарцисизму в людині бути не повинно. Чи насправді так і як відрізнити здоровий нарцисизм від патологічного - розглянемо в цій статті.

«Я потребую допомоги, але я не дозволю тобі допомогти мені». Це суперечливе послання я можу отримувати від клієнтів, особливо на перших зустрічах. Раціональною частиною вони розуміють, що хочуть розв'язання своїх проблем, позбавлення страждань, і прийшли за цим. Але десь у глибині душі вони відчувають, що терапія буде пов'язана з болем, із зустріччю з тим внутрішнім матеріалом, який ретельно закопувався довгий час. І тоді вони ніби неявно транслюють: не підходь, мені боляче, я не хочу!

Люди, які в дитинстві зазнавали психологічного насильства, будуть все життя ґвалтувати себе зсередини. Звучить жахливо, але насправді - чиста правда. Начебто, за логікою, жертви будь-якого насильства повинні бути, навпаки, обачні та обережні, чітко розуміти, що цього вони більше в житті точно не хочуть.

Але не все так просто. Розумінням ми розуміємо, а всередині, автоматично і несвідомо, робимо із собою рівно те саме, що з нами робив колись зовнішній об'єкт. «Чужий» - він усередині...