Людина без гідності. Як виховується толерантність до приниження

Приниження - втрата поваги у своїх очах та очах оточуючих. У дорослої людини почуття приниження та сорому виникає тоді, коли те, яким він зараз є – не відповідає його ідеальному образу Я чи его-ідеалу.

Коли ми були дітьми, до нас могли по-різному ставитися важливі та авторитетні дорослі, а також сиблінги – брати, сестри, друзі та однокласники. Якщо ми потрапляли в ситуацію слабкості та вразливості, нам могли співчувати та підтримувати, а могли – критикувати, висміювати, звинувачувати чи докоряти.

Саме від цього залежить, якими ми стали у дорослому житті – сором'язливими, сором'язливими, звиклими терпіти приниження. Або впевненими людьми, що себе цінують і поважають.

Звичайно, радянське та пострадянське виховання - це не приклад уважного та співчутливого ставлення до слабкості іншої людини. Скільки історій розповідали (і розказують зараз) про радянські школи, вчителів, батьків, які власне боялися зайвий раз щось "векнути". А хто ти такий? Та ніхто.

---

Що таке толерантність до приниження

Це, по суті, нечутливість до власних меж та нездатність себе захистити у момент агресії із зовнішнього боку. Агресії - прямої, можливо, вираженої в сильному афекті, або пасивної - нищівної, анігіляційної. Хтось хоче символічно знищити вас - таким, яким ви є - можливо, слабким, залежним, розгубленим. Він не хоче на це дивитися, оскільки побачене викликає у ньому самому проективний сором та огиду. А не співчуття та прийняття.

Люди, які звикли принижуватися, часто навіть не помічають те, як їх примушують стати маленькими й покірними. Як їх змушують терпіти глузування і оцінки.

- А що це у вас тут таке, а? - по-хазяйськи заявляє один співрозмовник.
- Ну... це у мене зелений квадрат, у мене іншого немає... - виправдовується той, хто звик терпіти зарозумілий тон інших.

Або може збунтуватися, безсилий у своїй істериці:

- У чому річ? Це зелений квадрат! Ви що самі не бачите?!!

Навичка розмовляти таким чином може бути абсолютно несвідомою і відточеною до автоматизму. Але почуття жодного задоволення ані перший, ані другий варіант не приносять. Той самий сором, образа, приниження... Просто дуже звичні. І здається, що їх начебто й немає.

---

Його батьки та інші важливі люди ставилися до нього без необхідного прийняття. Оскільки й самі були залежними від зовнішньої оцінки.

Безліч ситуацій у садках і школах, коли дитину викрили у її слабкості (обкакалася, отримала двійку, не добігла 100-метрівку на фізкультурі тощо) – і вона одинока у своєму горі та соромі. На її боці немає нікого: і мати, і тато, і всі родичі стають проти неї: як ти міг? Фу! Або, в кращому випадку, якийсь дідусь чи бабуся, що здалеку підтримують, але все одно ґрунтовно ні на що не впливають. Або навіть мама, яка приймає, яка сама ж - підлаштовується під критичного і тиранічного батька, дає зрозуміти дитині: я тобі, звичайно, співчуваю, але нам з тобою разом доведеться зносити приниження від твого тата. Я не можу протистояти йому.

---

Це почуття - що я однаково цінний, навіть якщо схибив. Я можу встати та піти. І пробачити собі свою слабкість, і прийняти своє безсилля. Що я людина – і не можу, і не хочу все контролювати. У будь-якому разі, я буду на своєму боці.

Яка вона – людина без гідності?

Ця людина не розраховує, що може отримати щось від світу, і якщо їй щось випадково перепало зараз, то треба триматися зубами, вигризати, конкурувати. Що ніхто і ніколи їй нічого не дасть. Що їй потрібно лише виживати, а очікувати доброти до себе - годі й говорити.

Такі люди б'ються за можливість заощадити двадцять копійок, швидше зайняти місце, що звільнилося в транспорті, не пропустити іншого водія на дорозі. Вони готові "набити морду" комусь за незначну провину, їм дуже складно прощати та змирятися з якимись непідконтрольними речами. Адже для них цього ніхто не робив. До них проявляли лише глибоку зневагу, ніхто не ставився до дитини доброзичливо, не давав можливості бути недосконалим та робити помилки. Не говорив "нічого страшного, все добре, наступного разу спробуєш по-іншому".

Людина без гідності весь час виправдовуватиметься. За все. Усередині вона не розрізняє – «тварюка вона тремтяча» чи все-таки права має. Вона не знає. Їй прав жодних ніхто не давав. І якщо вона чує закид – не важливо від кого, не важливо обґрунтований чи ні - вона відчуватиме провину та сором. І намагатиметься отримати індульгенцію.

---

Вивчена безпорадність - також один із психологічних захистів тих, хто не відчуває поваги до себе. Вони апріорі жертви і вони апріорі потребують допомоги. Вони не вірять, що можуть впоратися. Їм про це не сказали, у них не вірили. І вони не вірять у себе. Вони слабкі та налякані навіть у тих ситуаціях, де можуть фактично бути самостійними. Вони не впевнені, що можуть. Їм здається, що ні. Вони намагаються викликати жалість у тих, хто може поділитися ресурсом, зловживають цим.

Люди без гідності постійно без запиту до них щось доводять комусь і когось вчать. Вони хочуть, щоб інші думали теж саме, що вони, і робили те, що люди без гідності вважають за потрібне. Людина без гідності не може просто відійти і не втручатися, якщо бачить когось чи щось не дуже йому близьке та приємне. Ні, йому треба довести та «переробити» іншу людину. Вони намагаються уявити себе всемогутніми, що безпосередньо впливають на розум та почуття інших людей. Адже так робили з ними. Знову і знову. А в результаті - ті самі образи, сором, безсилля і приниження.

У чому психотерапевт може допомогти людям із ураженим почуттям власної гідності

У процесі психотерапії ми можемо виявити та розкрити той минулий досвід, який формував толерантність до приниження, ті ситуації, де людина так навчилася жити та справлятися. Можливість помітити та усвідомити цей досвід – вже півсправи. Можливість відчути новий досвід - у контакті з психотерапевтом, який відчуває і діє по-іншому - решта половини справи. Новий досвід витісняє старі травми, допомагає їх оплакати і загоїти, усвідомити й повірити, що я можу бути звичайною людиною і мене можуть поважати. Саме у переживанні іншого досвіду – прийняття, цінності, поваги – криється лікування, а не тільки у розумінні цих ідей. Іноді, щоб повірити (і перевірити), що мене приймають та поважають, потрібен досить тривалий час. А потім ще час на те – щоб почати приймати та поважати себе, перебудувати свою лінію поведінки, не займатися непотрібними справами та не вести безглуздих діалогів. Не повзати по землі рачки, а стати на обидві ноги і піти. Туди, де добре.