Публікації психолога (11 - 20)

Багато хто все життя живе, перебиваючись якимись “розважалками”. Щоб не відчувати свій внутрішній дискомфорт та незадоволення. І здається, що життя більш-менш, але в цілому ця людина щастя не відчуває. Якщо його посадити на стілець і спитати: чи щасливий ти? - він, можливо, відповість “так”, але це буде логічна відповідь: із раціональної частини психіки. Виглядати людина буде нещасливою. Обтяженою, напруженою чи сумною.

Напевно, абсолютно кожна людина має переконання щодо якоїсь справи, заняття, навички, вміння - які вона впевнена, що ніколи не опанує і не навчиться. Що це їй не доступно. А якщо й намагатиметься - все закінчиться лише даремно витраченими зусиллями і ще більшою зневірою.

Емоційний стан людини, яка навчилася бути безпорадною, вкрай складний.

Коли мені відмовляють, я переживаю дикі страждання: щось вирвали зсередини, як шматок м'яса з серця, у грудях ниє, тисне, щемить... Наче цегли туди накидали, вона боляче давить зсередини своїми гострими кутами.

Такий афект у дорослого - нагадування йому, що це - його слабке, вразливе місце, і що, ймовірно, колись у дитячому періоді, в якому він був набагато вразливішим і безпораднішим, він не зміг впоратися з якоюсь суперечливою, незрозумілою, лякаючою ситуацією, і довелося придушити всі почуття. Але тепер, нагадування про цю травму виникає щоразу за певних умов.

На консультаціях люди кажуть, що не можуть вийти із якогось звичного сценарію свого життя. Вони розуміють, що він якийсь обмежений, що інші люди можуть і мають щось більше, ніж вони, і що ці люди - загалом, такі ж звичайні, як і всі інші. Але чомусь у Колі чи Наталки є це щось, а в мене – ні. І я ніяк не можу підійти до вирішення цього завдання. Щось не пускає.

Неймовірно багато життєвих сил ми втрачаємо, коли внутрішньо примушуємо себе до чогось, тиснемо, змушуємо. Здавалося, за логікою речей, мабуть так: змусив себе, натиснув, налякав - пішов і зробив. І здається, що сил, мотивації, енергії має додаватись. Але на практиці такий примус практично не працює: ми відчуваємо себе все більш млявими і шукаємо причину чи виправдання, щоб якось уникнути і не займатися цією дуже потрібною, але небажаною справою.

Як би ми не бажали безоцінного сприйняття та безумовного кохання, але у дорослому світі всі люди один одного оцінюють, і все у світі піддається градації. Це є закон життя. І важливо навчитися “плавати” в цьому басейні, навчитися самим оцінювати себе адекватно, не боятися цього і ставитися спокійно. Це нормально, що якщо у мене більше або менше ресурсів, ніж у когось, якщо я красивіший чи розумніший або, навпаки, хтось - набагато красивіший і розумніший за мене. “Знай, цвіркуне, свій припічок”, - ось що означає адекватно себе оцінювати: не занижуючи, і не завищуючи свої ресурси та можливості. І, звичайно, потрібно прагнути їх розвинути та розширити. Щоб потім пересісти на припічок вище.

Деяким вкрай складно бути на самоті, займатися якимись своїми інтересами, відчувати емоції, наповнюватись і насичуватися ними. Це все просто неможливо. Якщо я - сам, то швидше за все, я сумуватиму, я відчуватиму внутрішню порожнечу, яку кожну секунду хотітиму заповнити. Чим? Чимось або, як часто буває – кимось.

Така феноменологія будь-якої залежної людини.

Кожна людина несвідомо прагне уникати неприємних почуттів. Захиститися від болю та стресу. За можливістю, відчувати лише щось хороше та приємне.

Ми починаємо раціоналізувати та пояснювати собі якісь невдалі ситуації, бо наша самооцінка у цей момент падає. Ми бачимо реальну картину, вона нам не подобається, нам прикро, прикро та боляче, що так сталося. Ми, звичайно б, не хотіли такого результату, а хотіли б набагато кращого.

В той же час, неприємні почуття потрібні, це не рудимент і не атавізм, це важливе утворення, яке допомагає нам зорієнтуватися в нашому сприйнятті реальності та скоригувати поведінку.

Найчастіше клієнти, які страждають на спалахи тривоги (що іноді переходять у тривожний розлад), скаржаться на те, що не можуть пояснити причину. “Адже нічого такого не відбувалося”, - кажуть вони. “Чому знову мене “накрило”?

У цьому й суть панічних атак: їхні причини не очевидні, атака часто відбувається внаслідок накопичення стресу, як у електромережі “згоряє” запобіжник.

Хтось з дівчат може фантазувати, що у Новий рік станеться таке диво, що вона зустріне свою долю.
У таксі, наприклад. Або у магазині. Або якось романтично - він буде поліцейським, а їй загрожуватиме небезпека. Ох, він врятує... вони закохаються одне в одного і потім одружаться.

Скільки різних фільмів знято за сюжетами цих дівочих фантазій.

Але вся правда в тому, що цього не відбувається. Може, з кимось - так, але з багатьма взагалі ні.