
Форми роботи
Напрямки практики
- занепокоєння, безсилля
- гнів, горе та втрата
- відносини дітей та батьків
- залежна та співзалежна поведінка
- ідентичність - хто я? який я?
- жіноча ідентичність
- лінь, зайва вага
- лікування депресії
- кохання, секс, близькість
- відносини чоловіка і жінки
- образа, самотність та порожнеча
- панічні атаки
- профвигорання, трудоголізм
- психологічна допомога
- психологічна залежність
- розставання та розлучення
- самооцінка, сенс життя
- страх відторгнення, страх втрати
- страх тяжкого захворювання, смерті
- тривожність, стрес, втома
- сором себе та власних проявів
- почуття провини
Я – нікчемна людина. Знецінення: як перестати себе руйнувати25 грудня 2016 Здатність знецінювати будь-що - себе, інших, свої та чужі дії, результати, досягнення - це такий психологічний захист, яким ми користуємося, щоб зупинити всередині різні складні переживання, з якими можемо стикатися. Загалом, будь-який психологічний захист покликаний припинити якесь актуальне переживання, оскільки психіка розцінює його як загрозу її цілісності. Знецінення захищає нас часто від уявних небезпечних станів і почуттів, які колись, у дитинстві, й справді були складно терпіти. Зараз це може бути зовсім не так, але психіка працює по-старому.
Як ми вчимося знецінювати себеЗвісно, нас цьому навчають. Батьки, авторитетні родичі, вчителі. Всі ті люди, які там і тоді здавались нам авторитетними, правими, сильними. Загалом ми їм вірили, тому що комусь треба було вірити, необхідна була якась система координат для життя. І ось часто дістається така мама, що знецінює, або знецінюючий тато. Які кажуть, мовляв «нічого тобі носа задирати», «теж мені досягнення, п'ятірку отримав», «а у Зої Петрівни донька так чудово в'яже, а ти що намудрила?»... Ще, буває, кажуть: «у тебе не вийде стати лікарем, ти в нас дівчинка не дуже розумна» або «ти в нас хлопчик слабенький». І як же цьому маленькому хлопчику чи цій дівчинці не повірити татові чи мамі, навіть якщо це все дуже сумно та прикро, доведеться прийняти як даність, бо альтернативи просто немає – діти надто малі, щоб бути критичними до слів батьків... Психіка ще до цього не дозріла. А буває інша ситуація, коли начебто ніхто нічого такого не говорив, а все одно всередині відчуття, що я якийсь маленький, нічого не вартий... «Ну, і що, що я танцюю... всі танцюють, і набагато краще за мене! І співають краще... І взагалі, я такий нікчемний. Та краще б мене не було на цьому світі!». Такі думки та відчуття свідчать, що батьки могли невербально, тобто безсловесно, транслювати дітям таку знецінюючу позицію. Мовляв, ти зайвий, краще б тебе й справді не було, мороки тільки... Ходить мама й думає: донька не така вже красуня народилася, як мама хотіла, і не така вже й розумниця... Звичайна дівчинка, а скільки сил у неї доводиться вкладати. І переживає така мама огиду до своєї дитини і агресію, наприклад, або образу. Але не визнати, часто, не сказати про це не може - якось дивно звучатиме. Але тільки в її автоматичній поведінці, міміці та жестах, які неможливо проконтролювати, і виявлятиметься її ставлення. А дитина це вловлюватиме, чітко зчитуватиме цю інформацію і почуватиметься присоромленою, скривдженою, самотньою, непотрібною. Іноді клієнти на консультації психолога кажуть: мовляв, нічого мені такого не говорили, що я чогось недостойний, і мама завжди привітна була, і тато нормальний, а ось почуваюся я чомусь маленьким, нецінним, зайвим... Тому що є вербальний спосіб комунікації – словами, а є невербальний – жести, міміка, поведінка. І нічого, по суті, не приховаєш від своїх дітей. Поступово, під час розвитку, відбувається привласнення батьківських установок і батьківського ставлення до нас. Ми самі собі стаємо такими батьками, які у нас були.
Як працює знецінення у дорослому життіЯ вже писала, що знецінення є захисним механізмом психіки від нестерпних почуттів. Колись ці почуття відчували батьки поряд із нами. Їм було, наприклад, соромно за нас - коли ми репано розповідали віршик чи незграбно намагалися зобразити танець. Їм було соромно перед іншими родичами, які прийшли подивитися, і батьки намагалися заглушити цей сором: «Ну, все, Дашенько, не буде з тебе співачки, нема чого цим займатися». «Петрусе, навіщо тобі це потрібно, злізь з табуретки!». Або заздрість, наприклад, була нестерпною. А донька красуня виросла, не така, як я була в молодості! І кучері золотаві, і тонка талія. Хм... Ну то й що з цього? Нічого в цьому такого немає. І каже мама: «Ось у Людки п'ятий розмір, а тобі таке декольте не пасує, скинь це плаття!». Ця вся зовнішня картина, якщо ми в ній росли, стає нашою внутрішньою. І тепер ця доросла дівчина або жінка вважає себе корявенькою, незграбною і звичайною «сірою мишкою». Хоча їй можуть говорити зовсім інше, захоплюватися її декламаційними здібностями, відзначати її красу і унікальність. Але їй це все – хоч би хни, вона не вірить! А кому вірить?.. Звичайно, тій мамі й тому татові - в минулому. Ми захищаємось від власних почуттів, які нам здаються нестерпними так, як колись їх намагалися зупинити наші батьки. Ми не усвідомлюємо і не можемо довго перебувати в соромі, заздрості чи огиді. Нам здається, що ми цього не витримаємо, адже наші батьки не могли цього витримувати там і тоді.
Як перестати знецінюватиТе, що я описала, у дорослому віці працює несвідомо та в автоматичному режимі. Знецінення просто спрацьовує як якийсь клапан і «бац» - ми вже в неприємному для нас стані, нічого не хочемо, нікуди не прагнемо, місця собі знайти не можемо. Нема нас і все. І цінності в нас теж немає. У процесі терапії можна поступово розмотати цей клубок несвідомих травм, зробити їх очевидними, спробувати подивитися на них вже дорослими очима, можливо, перевіряючи ще раз, чи не застарілі, випадково, ці автоматизми? Чи дійсно я нічого не вартий? Чи справді я - нікчемна людина? А, може, я стільки всього цікавого та корисного можу? Адже це я вигадала цю програму, якою успішно користуються люди, адже це я написала ту книгу, яку із задоволенням читають. Це зі мною дружать ті й ті люди, довіряючи мені свій час, свої думки, почуття та емоції та уважно ставлячись до мене. Це я так чарівно пишу картини і так щиро люблю того чоловіка (ту жінку) і в нас такі прекрасні та талановиті діти! Це все буде неможливо, якщо ви, наприклад, забороняєте собі переживати радість і насолоду від того, чого досягли. Якщо ви боїтеся привласнити сьогоднішні досягнення, побоюючись у майбутньому «не втримати марку» і потрапити у свій токсичний сором. Якщо ви звикли постійно порівнювати себе з кимось, у кого обов'язково знайдеться щось краще. Якщо знецінення себе настільки автоматично працює у вашій голові, що і зараз, прочитавши ці рядки, ви думаєте: «Так, легко це все написати, це все і так зрозуміло! А спробуй зробити, змінитись!». А ось цим ми і займаємося під час індивідуальної чи групової психотерапії – нешвидко, поступово, але з гарантією: те, що усвідомлюється та може бути пережитим, більше не керує нами. Про часом нестерпне почуття сорому і «подвійного сорому» читайте в матеріалах:
Психолог у Києві пішки від метро «Берестейська», якщо Ви живете в іншому місті, пропоную online-консультації. Докладніше – у розділі «Контакти та вартість».
Використання матеріалів дозволено лише вказуючи автора та додаючи активне посилання на сайт. |

Олена Левіна (Мітіна)
Сертифікований та акредитований гештальт-терапевт та супервізор
Асоційований тренер Національної Асоціації гештальт-терапевтів України (НАГТУ)
Маю вищу психологічну освіту
Працюю індивідуально з дорослими та підлітками
Консультую подружні пари
Веду психотерапевтичні групи та навчальні програми з гештальт-терапії
Супервізую колег, які розвивають свою практику
Цікаві публікації:
Опір у психотерапії / Знання vs. СвідомістьЗавмерти, щоб зникнути. Коли сором відбирає життя (частина 1)Що робити з образою?Злиття та близькість: 4 головні відмінностіПідпишіться
| |
|
|
|




